Гаряча лінія: (05161) 7-53-83

Коліївщина: ілюзія на березі Південного Бугу: Орловська слобода

Коліївщина: ілюзія на березі Південного Бугу: Орловська слобода

(славному воїну-гайдамаку Максиму Залізняку присвячую)

У травні місяці виповниться 252 роки з початку Коліївщини. Ця тема у нашому місті викликала неабиякий інтерес ще два роки тому, коли у м. Первомайську планували встановити пам’ятний знак на «честь» екзекуції Максима Залізняка. Дякувати Богу, того не сталося і ми не стали «вшановувати» публічне знущання над славним гайдамакою, якого, до речі, на березі Південного Бугу ніколи не відбувалося.

Водночас хочу подякувати краєзнавцям та освітянам за спільні пошуки, особливо Віктору Поліщуку.

Звернувшись до Інституту історії України Національної Академії Наук України, Українського інституту національної пам’яті, Центрального державного історичногоархіву України, опрацювавши найновіше дослідження Тетяни Таїрової-Яковлевої «Коліївщина: великі ілюзії» (2019 р.) маю такий результат.

Отже.

Коліївщина, Барська конфедерація, діяльність Гервасія і Мельхіседека з відновлення православ’я на Правобережжі широко відображенні в історичній пам’яті – як українській так і польській. Вони здебільшого переплітаються хронологічно та обросли різними міфами. Історична пам'ять, яка, на жаль, сама по собі здатна створити стійкі міфи, сильно вплинула на нечисленну історіографію, що часто повторювала штампи, не особливо перевіряючи їх і перетворюючи на щеусталеніші легенди. Розібратись у деяких із них можна лише за допомогою документів, що збереглись до наших днів.

Один із стійких міфів: привселюдне покарання кнутом – 150 ударів, одного із провідних ватажків Коліївщини - славного лицаря Максима Залізняка біля Орловського форпосту, на березі річки Південний Буг навпроти ханської слободи Голти.

В абсолютній більшості історичних робіт про Коліївщину, вказувалося що відносно гайдамаків було приведено у виконання той жахливий вирок, який винесла Київська губернська канцелярія: Залізняка, Неживого і Швачку засудили до 150 ударів кнутом, виривання ніздрів, таврування й заслання на довічну каторгу в Нерчинськ. Вирок зберігся і сумніву не підлягає. Місцем де планували виконати вирок вказувався Орловський форпост.

Однак винесення вироку не означає його виконання. Важливими у даному питанні залишаються джерела, хронологія, послідовна реконструкція подій та здоровий глузд.

Коліївщина – одне із найпотужніших козацько-селянських повстань, що відбулось на Правобережній Україні протягом травня 1768- червня 1769 років. Коліївщина вважається найвищим етапом гайдамацького руху, який виник як супротив на релігійний і національний тиск, що чинився у Речі Посполитій відносно правобережного українського населення. Ключову роль відіграло утворення Барської конфедерації – військово-політичного об’єднання польської шляхти і римо-католицького духовенства. Діяльність конфедератів була спрямована проти короля Станіслава Августа Понятовського та втручання уряду Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Бід час воєнних дій Барські конфедерати чинили масові розправи над православними, що і стало причиною повстання.

Гайдамаки у відповідь нищили римо-католицьке та єврейське населення. Очолювали Коліївщину запорожець Максим Залізняк та сотник уманської надвірної міліції Іван Гонта. Повстанці здобули Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, Умань, де відбулась одна із найкривавіших подій повстання – «уманська різня» - масове винищення мешканців Умані, зокрема євреїв, поляків та уніатів.

Після взяття Умані, Максим Залізняк направив на польсько-турецький кордон, на границю із ханським Єдисаном до Балти в Палієве Озеро (Юзефград) загін сотника Василя Шила, там переховувалися 500 конфедератів. Вони чекали на допомогу кримських татар. Повстанці атакували Палієве Озеро, тікаючи конфедерати перейшли р. Кодиму і заховалися у турецькому містечку Балті. Василь Шило вимагав від турецького коменданта у Балті Якуба-аги видачі поляків, однак отримав відмову. Гайдамаки атакували Балту і вирізали неправославне населення. Водночас до Балти підійшов загін татарської кінноти, який повстанці розбили. По тому гайдамаки здійснили напад на ханський загін у турецькій слободі Голті і захопили Дубоссари.

Розмах повстання викликав реакцію як польського так і російського уряду, а також зачепив інтереси Османської Порти. Відповідно уряди усіх трьох держав направили свої зусилля на придушення повстання та покарання винуватців.

У червні 1768 року Максима Залізняка та його соратника Івана Гонту було захоплено в полон полковником Гурєвим, загін якого був складовою російського карабінерного полку Михайла Кречетнікова. Івана Гонту, як підданого Речі Посполитої передали полякам, останніми він був закатований в с. Серби, поблизу Могильова-Подільського.

Інших гайдамаків або тих, хто оголошував себе такими, а також вихідців з Українського гетьманства, що брали участь у Коліївщині і були захоплені російськими військами, направили до Києва. Їхній арешт відбувся вже після звістки про Балту. Зокрема, Максима Залізняка з товаришами ув’язнили в Києво-Печерській фортеці 8 липня 1768 року.

Сутичка гайдамаків із турецькими загонами та погроми Балти, Голти, Дубоссар (васальних територій Османської імперії) стали причиною загострення російсько-турецьких відносин.

Уперше ідею показового покарання гайдамаків з метою запобігання російсько-турецькій війні висловив Микола Рєпнін у листі до Микити Паніна від 10 липня 1768 року. Він просив, щоб полонені гайдамаки, особливо ватажки, були у Києві покарані суворіше: «Тож чи не дасте наказу тут декількох із них повішати, а особливо ватажків поблизу границь турецьких, давши про це знати туркам, щоб дізналася Порта, що ми не причетні до їх вчинків».

Через два тижні Микола Рєпнін висловлював Михайлу Кречетнікову своє задоволення у зв’язку з тим, що запорожця Максима Залізняка взято в полон живцем і відправлено до Києва. Микола Репнін просив генерала, щоб він одразу повідомив до двору, коли того доставлять.

4 серпня Микита Панін сповіщає Миколі Рєпніну, що Катерина ІІ видала наказ від 24 липня 1768 року і наказала для заспокоєння Порти «переловити всіх винних і негайно найжорстокішою карою, яка лише є в імперії, покарати і покарання це має відбутися зі сторони Києва поблизу найбільш розорених слобод». Тобто особлива увагу було звернута саме на публічність покарання та присутність на ньому представників Порти, щоб задовольнити їх і загладити інцидент Балти.

Того ж самого дня 24 липня 1768 року, Київська губернська комісія отримала з Колегії закордонних справ припис судити запорожців, оголосити їм «формальний вирок» - смертну кару, замінити її покаранням кнутом, вирізанням ніздрів і засланням до Сибіру.

25-27 серпня 1768 року було винесено вирок Київської губернської канцелярії, який передбачав «покарання як біля слободи Балти на самій границі, так і в Січі Запорізькій, або ж поблизу здійснити публічно».

Для швидкого доставлення першої партії гайдамаків до Орловської слободи - місця, що навпроти татарської слободи Голти було наказано Петру Румянцеву приготувати підводи. Останній дуже різко зреагував на такий наказ київського генерал губернатора. У листі від 28 серпня 1768 року він пише Федору Воєйкову: «Отримавши відомості про відправлення гайдамаків у Єлисаветградську провінцію, я не хотів у це вірити…» Петро Румянцев вказував, що місця у які відправляють гайдамаків є неспокійними і це може викликати і примножити небезпеку. Краще буде гайдамаків відправити у Глухів.

Тим часом у Києві вирішили всіх засуджених розділити на чотири партії. Максима Залізняка і ще 69 осіб – покарати біля Орловського форпосту, на березі річки Південний Буг навпроти ханської слободи Голти. Семена Неживого і 48 осіб – при Глинському шанці на кордоні, навпроти Мотронинського лісу. Остапа Лепеху і 67 осіб – у Богородицькій фортеці на Самарі, а Микиту Швачку з 27 гайдамаками у Васильківському форпосту.

Партію Максима Залізняка планували відправити на підводах (для швидкості), інших – пішки. Після покарання всіх засуджених треба було відіслати до Москви в засновану при Московсьій губернській канцелярії розшукову експедицію, а в же звідти – у Нерчинськ.

На цьому етапі доповідати належало у шостий департамент Сенату і в експедицію про колодників при Сенаті, а також у Московську розшукову експедицію.

25 вересня 1768 року Федір Воєйков рапортував у Петербург, що всі осуджені розбійники на чотири частини розділені, з них 70 із самозванцем Максимом Залізняком в Орловську слободу відправлені у супроводі конвою. Цю звістку київський генерал-губернатор надіслав і кримському ханові. Крім того він написав турецькому представникові в Балті і запросив його з голтянським каймаканом бути присутнім з іншими обивателями і «бути тому позорищу свідком». Про день екзекуції планувалось домовитись із майором Карлом Вульфом, що знаходився в Орловському форпості.

Однак, відправити по факту повстанців так швидко, як звітував київський генерал-губернатор не вдалося.

Гайдамаки були голі, босі та обібрані (зрозуміло, ще під час арешту, за тогочасними традиціями). Після суду плац-майору Лбову довелося замовити для відправки «51 кафтан, 70 шапок, 49 сорочок, 56 штанів і 150 пар взуття».

Зрозуміло, що босоніж до місця покарання гайдамаки дійти не могли, тим більше, що існували точні й чималі денні норми проходження заарештованих. Замовлення і постачання необхідних речей мало зайняти певний час.

Умови утримання гайдамаків у в’язниці не були незвичайними для того часу. З усіма поводилися жорстоко. Водночас, попри скупченість і суміжну з нею смертність, утримання у Києві гайдамаків не було особливо строгим. Декому навіть вдалося втекти, як Степану Сученку.

Український історик Осип Гермайзе писав: «у відношенні російського уряду до гайдамаків не було і не могло бути тої скаженої злоби і жагучого бажання мститись, почування, яких так густо було у польської шляхти».

Долю гайдамаків різко змінила нова геополітична ситуація. Уже у жовтні Петро Румянцев доповідає Катерині ІІ, що немає сумніві у військових приготуваннях Оттоманської Порти. Запорожці інформували про вихід ногайців до Сиваша. У середині жовтня Микола Рєпнін повідомляв Микиті Паніну про неминучість війни з Туреччиною у зв’язку з пред’явленням візиром вимог резидентові Олексію Обрескову.

Тільки Федір Воєйков жив ілюзіями і 3 листопада 1768 року ще сподівався на мир, наказуючи запорожцям «бути дружніми» до татар. Разом із тим 4 листопада 1768 року Петро Румянцев доповідав Мкиті Паніну, що «Оттоманська Порта проти нас вже налаштувалася», і долучав лист хотинського паші Олександру Прозоровському.

Того самого дня, 4 листопада 1768 року, відбулися надзвичайні збори ради при імператриці у зв’язку із поведінкою турків. До ради входили Кирило Розумовський, Микита Панін, Григорій Орлов, Олександр В’яземський, усього 9 осіб. Катерина ІІ повідомила, що вимушена «мати війну з Портою». Було вирішено вести війну наступальну. Збір армії оголосили біля Києва, Слуцька, а загальних частин – біля Костянтинова. Ново Сербію планували «віддати на захист тамтешнім цивільним і військовим командирам». На раді висловлювали побоювання про можливе об’єднання турків з «польським бунтівниками», тобто барськими конфедератами.

Коліївщина і гайдамаки перестають бути важливими або навіть значущими питаннями в політиці імперського уряду. Та й посилати полонених, але все ще небезпечних гайдамаків і їхніх очільників прямо на кордон з Оттоманською імперією, тобто по суті, на лінію бойових дій, де панував неспокій, було абсолютно неможливо, не кажучи про публічне виконання покарання. Це могло тільки спровокувати бунт. Петро Румянцев це чудово розумів.

Вже 7 листопада 1768 року Петра Румянцева призначають командувачем Другої Української армії, а наступного дня Катерина ІІ надсилає йому рескрипт, повідомляючи про війну з Туреччиною.

Розпочалася російсько-турецька віна 1768 -1774 років.

Питання про те, якою була реальна доля гайдамаків, засуджених рішенням Київської губернської канцелярії на покарання кнутом і заслання в Сибір довгий час залишалося відкритим.

Як ми бачили, всупереч запевненням Федора Воєйнкова гайдамаків не відправили до призначеного місця покарання.

9 жовтня 1769 року, перебуваючи у Полтаві, Петро Румянцев просив Федора Воєйкова сповістити його «які дії викликала у сусідів, як я думаю, виконана вже екзекуція над розбійниками і яка ситуація після тої міри…».

А 4 листопада 1769 року Петро Румянцев обурено писав закордонній колегії, що відомство Федора Воєйкова вимагає від нього «достатнього числа для охорони гайдамаків у Києві, не дивлячись, що тисяча солдат з моїх полків для того там знаходяться, окрім артилерійського, там же розташованого полку».

Тобто до листопада принаймні більша частина гайдамаків, як і раніше, залишалась в Києві.

Зате ми точно знаємо, де на початку листопада була «перша партія гайдамаків» на чолі з Максимом Залізняком, - в Охтирській провінції (Сумщина). Є матеріали про спробу втечі Максима Залізняка під час ночівлі в Охтирській провінції, де він перебував «для переправи в Білгород». Відомо, що 71 особа колодників, Максим Залізняк з товаришами, під час ночівлі в Охтирській провінції у слободі Котелві 1 листопада 1768 року вночі, обеззброївши охоронців і виламавши двері, відбили у солдат 10 рушниць, а у козаків списи і рушниці, втекли. Згодом Максима Залізняката частину колодників піймали солдати малоросійського Полтавського полку, однак 16 гайдамаків не знайшли.

Федір Воєйков написав про це лише 20 грудня 1768 року, тобто через 2 місяці після події, а промеморію канцелярії Новоросійської губернії до Коша направлено 2 грудня 1768 року. Під час втечі вбили 4 солдатів. Спіймані гайдамаки запевняли, що збиралися в Ново Сербію. Це могло бути брехнею, щоб збити зі сліду погоню.

Коли подивитися на карту, стає зрозуміло: навіть якщо партію із Максимом Залізняком справді вислали 12 вересня 1768 року з Києва до Орловського форпосту, 1 листопада опинитися в Охтирській провінції після виконання екзекуції гайдамаки просто не могли. Та й маршрут виходить абсолютно дикий.

Крім того, через місяць після отримання 150-ти ударів кнутом Максим Залізняк не зміг би втекти. Власне він мав загинути під час покарання як і більшість його товаришів. Натомість цілісінькі у піднесеному настрої втікають… Можна впевнено стверджувати, що покарання кнутом у зазначених вироком місці НЕ БУЛО виконано.

Партію Максима Залізняка на якомусь етапі зупинили і направили в інший бік, прямо в Москву, для подальшого відправлення у Сибір. Про кнут, таврування і виривання ніздрів «забули». Було не до того йшла війна.

Список утікачів підтверджує, що 15 осіб були з «першої партії» причому більшість – найближчі друзі Максима Залізняка.

Про подальші пригоди гайдамаків на просторах Російської імперії нічого не було відомо аж до появи невеликої статті Олексія Маркевича, опублікованої в 1902 році, але не врахованої майже у жодній із праць про Коліївщину. Він наводив унікальні відомості про зустрічі з Максимом Залізняком і «Чорняєм», не кого небуть, а Гаврила Державіна, міністра юстиції, відомого російського поета. Гаврило Державін у ті часи ще молодий гульвіса, сержант Преображенського полку жив деякий час у Москві, де познайомився із шахраєм Іваном Серебряковим, який сидів у в’язниці разом із гайдамаками.

Сам майбутній міністр юстиції пояснює це так: «Після того як розбійників та їх очільників Залізняка і Черняя доставили у Москву, останній захворів, чи то прикинувся хворим і його помістили у «сыскной приказ», де перебував і Серебряков. Чорняй спокусив Серебрякова розповідями про незчисленні скарби, він долучив до проекту сусіда по будинку Державіна, а той «досить значних чиновників і панів сенатських та інших благородних людей». Чорняй дав Івану Серебрякову вексель, і під приводом його погашення гайдамаку відправили в магістрат. За законом після сплати боргу арештантові дозволяли відвідати лазню, церкву і родичів. Чорняй був відпущений до лазні під наглядом гарнізонного солдата, на Царициній площі його «відбили» незнайомі люди.

З цієї пригодницької історії важливо те, що Максим Залізняк і його товариші в доброму здоров’ї прибули до Москви й перебували там у пересильній в’язниці. Це ще раз підтверджує висновок, що покарання кнутом біля Орловського форпосту на березі Південного Бугу вони не зазнали.

Дослідниця Тетяна Таїрова-Яковлева детально простежила подальшу долю гайдамаків, принаймні до моменту відправлення в Сибір 4 серпня 1769 року. У Москві їх утримували в пересильній в’язниці Колменської ямської слободи, яка перебувала у відомстві Московської розшукової експедиції. Коли туди прибув Максим Залізняк, напевне невідомо, але гайдамаки з третьої партії були там вже в січні 1769 року, оскільки перших померлих колодників Івана Дробнова і Конона Лагоду поховано 30 січня. Усіх померлих гайдамаків ховали в дерев’яній церкві Флора і Лавра в Колменській ямській слободі про що збережено у записах.

Гайдамаків зібрали у велику партію, об’єднавши з іншими колодниками, і відправили у Сибір, як випливає з документа, 4 серпня 1769 року. Він має назву в журналі того часу як «Отсылка в ссылку в Сибирь». Вирок мав два варіанти: «відіслати у Нерчинськ на каторжну роботу на вічно» і щодо 23 запорожців «відіслати на поселення до Сибіру на вічно».

Водночас описи Гаврила Державіна не залишають сумніву, знайомий йому Чорняй не був таврований, що ще раз підтверджує висновок про невиконання вироку над гайдамаками.

У п’єсі Гаврила Державіна «Дурочка розумніша розумних» головними дійовими героями, є Залізняк і Чорняй, що чинили розбій на Волзі. Оскільки історики, які писали про участь Максима Залізняка у повстанні Омельяна Пугачова (1773-1775 років), не наводили своїх джерел, можемо констатувати, що нині ця версія має характер легенди. Хоча можливості нової втечі Максима Залізняка із Сибіру та об’єднання зі своїм побратимом у рядах козаків Пугачова заперечувати не можна.

Усе-таки Максим Залізняк їхав на заслання у хорошому фізичному стані, не зазнавши тілесних катувань.

Будемо сподіватися, що подальші дослідження дозволять краще і детальніше дослідити долю Максима Залізняка – безстрашного ватажка Коліївщини, авантюрного гайдамаки.

В цілому, рушійною силою Коліївщини була козацька ідея взагалі і запорожців зокрема. Саме в повернені до козацького минулого православне населення Правобережжя вбачало своє майбутнє. Воно боролося за це понад два століття – наполегливо і часом успішно. Існування Гетьманщини на лівому березі й відновлення Запорожжя створювали ілюзію можливості повернутися до минулого. Активна пропаганда українського православного духовенства надавала козацькій мрії релігійного ореолу й особливого завзяття.

Однак Гетьманщина середини XVIII століття потребувала докорінних реформ. Однак ні у Розумовського, ні у старшини не вистачало політичної волі та бажання добитися їх проведення від імперії. А рядові козаки далі жили ілюзіями, апелюючи до «Статей Богдана Хмельницького», що вже не мали юридичної і політичної ваги. Гетьманщина, зайнята внутрішніми проблемами, втрачала свій зв'язок із Правобережжям. Українська еліта заново відкриє для себе Правий берег лише в середині ХІХ століття. За часів гайдамаків про старі козацькі території пам’ятали тільки українське духовенство, Запорожжя та незначна кількість прикордонних жителів Лівобережжя.

Саме Запорожжя часів Коліївщини було вже анахронізмом для імперії. Воно ще зберігало для неї сенс в умовах турецької загрози. Вільне козацтво мріяло про єдину Гетьманщину, сподівалося зберегти свій лад і контроль над величезною багатющою територією. Навіть запорозька старшина вірила, що Росія незабаром приєднає все Правобережжя і відновить там козацтво. Це була ілюзія.

Катерина ІІ ставила перед собою завдання створити економічно потужну імперію. Вона прагнула реформувати українське гетьманство, щоб почати отримувати з нього доходи, а також провести сакралізацію церковних володінь. «Дисидентську ідею», яку їй підказали українські церковні діячі, імператриця сприймала як зручний привід ослабити Річ Посполиту та включити її в ореол своїх політичних інтересів. Ні Катерина ІІ ні Микита Панін не уявляли, який розмах релігійної війни вони можуть спровокувати своїми діями.

Польська шляхта сприйняла поступки православ’ю як загрозу своїй державності й незалежності. Її гнів і фанатична помста обрушилися на православне населення Правобережжя, що було захоплене пропагандою Георгія Кониського, Гервасія і Мельхіседека, які щиро вірили у підтримку із Санкт-Петербурга. Католицька реакція призвела до Коліївщини, що своєю чергою, спровокувала непідготовлену російсько-турецьку війну. У якій Російська імперія здобула перемогу. Зміни південних кордонів зробили непотрібними Запоріжжя. Різке ослаблення Речі Посполитої в умовах конфедерації та Коліївщини підштовхнули Австрію і Пруссію до ідеї її розподілу, до чого приєдналася і Росія. Протистояння козаків та Речі Посполитої відходило у минуле. Починалася нова доба в історії.

А на останок все ж таки скажу: «Не вшановуйте ганьбу – вшановуйте славу!»

Завідувачка Первомайського краєзнавчого музею,

кандидат історичних наук Оксана Дорошенко